Привет, чудовища или Время начинать

Он вернулся в этот город ранней весной. И сразу подумал - весной особенно заметно, что в этой дыре никогда не чинили асфальт. С тех самых времен царя Гороха, а то и, может, раньше.
Город принимал его или душил... объятие или захват? Уже почти забылось это ощущение, эти серые облака, бегущие над серой водой луж, и эта вневременная пустота, когда все известно наперед, а до Нового года целая вечность, и спешить даже есть куда, но зачем?
Улица расстилалась перед ним, как теплая змея, и он шел по ее чешуе, вспоминая и заново принимая свои воспоминания. Сегодня все закончится. Он не мог в это поверить. Он был убежден в этом.

Дверь ТУДА помещалась между входом в бакалею, где вечно скучала одна и та же толстая усатая продавщица в крахмальной наколке, и грязным подъездом, в котором раз в неделю выламывали дверную пружину. Провал за обшарпанной синей дверью так и зиял, а его страшноватая пасть очень выгодно затмевала по-настоящему страшное. Оно никогда не показывалось, но ждало за серой железной дверью со значком в виде красной молнии и прорезями. Все ужасы мира чутко стерегли там неосторожного прохожего, бесформенные и многоликие. Там асфальт обращался текучим пеклом, и под ногами становилось горячо даже в мороз. Там было серо и дымчато, как в шарике со снегом, там где-то рядом ждала чащоба с глянцевых открыток. Все — в этой жуткой двери со знаком молнии.
Потому-то он не мог никогда пройти мимо достаточно быстро, чтобы не испугаться. Всегда тянуло остановиться и выронить книгу, наступить на развязавшийся шнурок, да просто притормозить, воздух как будто становился вязким.

Мамонт

Мамонт.
Мамонт був набагато хитріший, ніж вважали мисливці на мамонтів. Він прожив таке довге життя, що давно не дивувався, коли на нього – вкотре уже – починали полювати. Мамонт спокійно дожовував сніданок, розганяв як слід свою велетенську тушу – і зникав серед тіней надвечірнього пралісу, мовби й сам був такою ж тінню, волохатою важкою примарою. Мисливці мчали за ним, як голодна зграя, лякали вогнем і зброєю, але мамонт незмінно тікав.
Та одного разу – було тоді все таке весняне і різнотрав’яне – не пощастило йому, бідоласі. А, власне, тому не пощастило, що надійшов такий час – і мамонт на мить замріявся. Наївся досхочу кульбабок, а тоді задивився на квітку бузку – і уявив себе метеликом. От були б мамонти такі легенькі, думалось йому, такі строкатокрилі – то пурхали б вони з пелюстки на пелюстку, то їли б солодкий пилок і ніколи не тікали б від голодного натовпу. А метелики літали собі в щоденних своїх турботах, подекуди сідаючи на мамонтові вуха – можливо, метелики думали, що то такі великі темні троянди, чи ба що там тоді квітло. Мамонт і собі незграбно підстрибував, наче хотів злетіти. Тут-то його й… Не будемо про сумне.
Відтоді мамонтові кістки лежали у піску на березі річки – чекали відправки до музею. Чекати їм було приблизно ще два мільйони років, але хіба кісткам доречно кудись поспішати?
Самого мамонта намалювали на стіні печери. Художник, патлатий і нервовий, як усі творчі люди – хай навіть первісні, - працював старанно. Не забув ані великих вух, ані страшних ікол, тільки очі чомусь вийшли сумні.